Якось журналістські дороги завели мене в одне з найвіддаленіших сіл Овруцького району — Селезівку, від якого до центральної садиби Поліського природного заповідника — рукою подати. Там, на околиці заповідної території, знаходиться етнографічний музей «Древлянське село», інтерес до якого змушує долати сотні кілометрів не лише українських туристів і журналістів, але й закордонні делегації. У ньому під відкритим небом зібрано кілька унікальних архітектурних об’єктів. А живуть тут справжні нащадки древлян, які вибирають дикий мед із бортей, охороняють святі камені та переповідають бувальщини про вовків і вурдулаків.
У «Древлянському селі» почуваєшся легко і затишно, але мало хто замислюється над тим, скільки праці було витрачено на створення цієї гармонії та краси. Натхненник і організатор музейного комплексу — директор Поліського природного заповідника, відомий український натураліст, вчений, етнограф, спеціаліст по вовках, відомий у Європі, слідопит, письменник, публіцист, фотограф Сергій Жила. Поєднання розуму, таланту та ділової хватки допомагає цій людині втілювати в життя найсміливіші ідеї та проекти.
Сергій Миколайович показував тутешні місця і захоплено розповідав про справу свого життя. Зізнаюсь, якби я не знала, що директор заповідника народився та виріс на Чернігівщині, подумала б: пуп цієї людини закопаний саме у цій землі. Він називає себе місцевим жителем, а жартома — аборигеном. В одній із недавніх своїх робіт «Вовче-брате, вибач мене, грішного» він написав: «У давнину на місці нинішньої центральної садиби Поліського заповідника існував відомий зимівник-курінь на шляху з Кряжу-Словечанщини на Копище. Ось тут і прожив я більшу частину свого життя поруч із вовками — затворником-хуторянином».
— Чула, що замолоду ви велосипедом об’їхали майже всю Україну. Мало хто на таке зважиться…
— Це довга історія. Я з самого дитинства мріяв податися у мандри.
Моя бабуся Марфа казала, що вдався у її рід. Річ у тім, що вона «ходакувала» — ходила пішки більш як за 200 кілометрів — до християнських святинь та на заробітки на Полтавщину. Дід мій теж не міг усидіти на одному місці. Дванадцятирічним хлопцем вирушив до Одеси, де почав свій трудовий шлях «зазивалою» до ресторану. А перед тим, як потрапити до лав регулярного війська, працював шеф-кухарем на судні.
Ось від них я і перейняв бродяжницький дух і вже більше двадцяти років «ходакую». На першому курсі навчання у вузі багато подорожував велосипедом, а вже коли потрапив працювати у заповідник, об’їхав усі тутешні місця. У мене було чотири велосипеди, жоден з яких, як правило, після закінчення «польового» сезону не їздив.
— Із «відряджень у дику природу» поверталися не з порожніми руками?
— Я їздив на кілька днів для польових досліджень. Обов’язково ночував у лісі — адже так можна було побачити диких звірів. А водночас, для душі, знайомився із населенням тієї місцевості, які траплялися на моєму шляху.
Це були унікальні люди, що виросли на хуторах посеред лісу, деякі навіть не ходили до школи. Від «лісовиків» можна було отримати багато цікавої етнографічної інформації, але з ними ніхто не хотів спілкуватися, бо вважали їх «темними» людьми, із забобонами.
Мені вдалося знайти з ними спільну мову, хоча спочатку це було дуже важко. На перешкоді ставало не лише моє незнання їхніх звичаїв, а й мовний бар’єр. Коли місцеві починали швидко говорити, я взагалі не міг нічого зрозуміти.
— А яким чином усе-таки вдалося стати «своїм»?
— Я почав планувати поїздки заздалегідь. Їхав у свята чи неділю, коли люди не працювали і мали час на непроханих гостей. А під час застілля з ними було легше спілкуватися. Спочатку слухав неспішні перекази старожилів, а потім розпитував те, що цікавило. До речі, багатьом мешканцям Селезівки вдалося зберегти давні культуру, звичаї та вірування.
— Кажуть, що ви всіляко пропагуєте стародавні способи добування меду…
— У цих краях у первісному вигляді з часів Київської Русі збереглася унікальна форма бджільництва — бортництво. У Селезівці та Сирниці і Кованці бортництвом займається багато жителів, більшість з яких мають по кілька десятків колод-вуликів. Борть не заселяється штучно. Лише вдало розташувавши її на дереві, застосовуючи запашні приманки, можна приманити до неї диких бджіл. А ще, вважають тут, потрібні магічні замовляння та особливі молитви. Чимало працівників заповідника є завзятими бортниками, тож у найближчі роки цій формі бджільництва зникнення не загрожує. До речі, від слова «борть» походить і назва однієї з місцевих річок — Уборть.
— Завдяки вам останнім часом заповідник «обростає» туристичною інфраструктурою. Розповідають, що жодна деталь вашого музейного комплексу не є випадковою, бо має свої історію чи легенду. Це правда?
— Музей під відкритим небом «Древлянське село» задумувався не як проста будівля, наповнена експонатами, а щонайперше як інформаційний банк даних про давно минулі часи, стару господарську діяльність, промисли, релігійні вірування, практики медитацій, святі місця предків. З цією метою тут було створено музей священних древлянських каменів, реконструйовано водяний млин, відновлено язичницьке святилище і багато іншого. Також в околицях заповідника діє низка туристичних водних, піших і автомобільних маршрутів з відвідуванням святих джерел, столітніх дубів, святилища старовірів і стародавніх поховань. Нічого з цього всього не придумане спеціально для туристів. Усе це — жива історія.
—Чи правду кажуть, що у вас якісь особливі камені?
— Ось бачите цей камінь? Тут і напис є: «Курган слави і скорботи, насипаний в честь дідів мудрих, волхвів, козаків, вовкулаків, знахарів та всіх тих, хто лягли в землю за стару віру». А трохи далі видніється язичницьке святилище, обнесене частоколом. Там є дванадцять обтесаних каменів різної форми, перевезених сюди зі знайденого на кряжі давнього святилища. Окремо від святилища помістили камені, енергетика яких до святилища «не вписалась». Поміж них — і Камінь Любові, який має форму широкого крісла. Колись біля цього каменя жінки просили здоров’я для своїх дітей, а молоді дівчата — зустріти кохання. Одна бабуся розповідала мені, що якщо на ньому довго посидіти — можна завагітніти.
— А є знахарки з-поміж місцевих жінок?
— Поблизу більшості святих місць та на околицях поліських сіл з правіку живуть непрості жіночки, котрі мають дар Божий — зцілювати людей. Вони продовжують славну традицію стародавніх волхвів. В усі часи хворі йшли до них нескінченним потоком.
— Ходять легенди про ваш особливий інтерес до вовків і про те, що ви вмієте «розмовляти» із цими тваринами.
— Нецікавих тварин немає, всі вони — особливі. Для українця саме сіроманець є сакральною твариною. Я мав нагоду спілкуватися з вовками. З кінця 80-х років минулого століття почав експеримент із одомашнення вовка. У вольєрі заповідника жила пара цих молодих хижаків — Сірко і Злюка. Адже спостерігати окремі деталі внутрішнього життя вовчої зграї в природних умовах дуже важко, практично неможливо.
Тому ту невелику кількість інформації, що відома про складну ієрархію в родині вовків, було отримано саме завдяки спостереженням за тваринами у неволі. Вовки жили у мене як звичайні пси та слухалися, бо забрав їх з вовчого лігва ще малими. З початку моїх досліджень минуло кілька років, були у нас із ними кілька сутичок, і, врешті-решт, один із них вийшов з-під контролю. Тобто не вдалося приручити цю тварину.
— Ви є визнаним вовчатником та слідопитом. Можете відшукати вовче лігво?
— Зауважу, що у минулому слідопит — це була надзвичайно поважна професія, вона цінувалася і дуже високо оплачувалася. А елітою цієї професії були саме мисливці-вовчатники. Мені доводилося працювати не лише із відбитками слідів, а й простежувати шлях тварини, розглядаючи прим’яту траву, зламані гілки. Завжди вважалося, що людина в цій професії відбулася, коли вона може знаходити сліди не лише в зимовий час, а й влітку, а також відшукати вовче лігво. У 80—90-х роках для мене це було буденною справою.
— Ви — людина добре освічена та високоінтелектуальна. Таким простіше реалізувати себе у великому місті. Чому обрали справу, яка зобов’язує жити в лісі?
— Я виріс у вербовій колисці, яку гойдала бабуся, а не «на асфальті». Тому завжди тягнуло поближче до природи.
Бродяжницький дух можна добре зрозуміти, прочитавши вірші Єсеніна. Можливо, це не зовсім те, чим тепер треба займатися, але мені дуже подобається. Повірте, я про це ніколи не шкодував.
