Моє знайомство із найвідомішою нині житомирською бандуристкою Світланою Ніконоровою відбулося майже три роки тому. У квітні 2013-го. Журналісти разом із музикантами їхали тоді до Коростеня на доброчинний фестиваль. У салоні автобуса Світала розповідала нам із колегами про намір організувати потужний благодійний концерт у столичному Палаці спорту. Попри те, що сама вона була ще зовсім юною дівчиною, в її інтонаціях уже чулося не просто «хочу», а переконливе «буду!» Тому-то сьогодні Ніконорова є ще й представником однієї з благодійних громадських організацій Житомира.
Насправді ідею запросити Світлану на інтерв’ю я виношував близько півроку. Не те щоби вагався, – радше, шукав ємного приводу. Зрештою, він сам мене знайшов. У переддень Різдва я побував на міні-виставі театру «Бурсаки», в якому Ніконорова реалізовує себе і в акторському амплуа. За декілька днів потому я написав їй у Facebook. Ми домовилися про зустріч в одній із кав’ярень на Михайлівській. Вийшло порозмовляти не лише про високе – музику і мистецтво, а й про наші непрості реалії, пов’язані з війною на Сході.
— Світлано, ти належиш до тих артистів, які звикли виступати для різної публіки. Зокрема твої перші виступи відбулися на старій-добрій Михайлівській. А навчаючись у столичному виші, тобі вдавалося давати ще й міні-концерти у метро. Як перехожі сприймають автентичних музикантів?
— Вступивши до київського університету, суто з цікавості разом із подругами пішла пограти у переході на Майдані Незалежності. Насправді той концерт я би назвала одним зі своїх найкращих узагалі. Публіка там вдячна – люди із захопленням слухають українську пісню і бандуру. Сприймають абсолютно доброзичливо. Та й ти перебуваєш із ними на рівних, просто сидячи поруч у переході.
А ось днями я виступала на благодійному заході для житомирських безхатченків. То особливі люди. Також для них я співала і грала минулого літа на Замковій горі. Тоді взагалі цікаво вийшло: я спочатку, того ж дня вранці, виступала у Міністерстві молоді та спорту, а вже о 15:00 була за будинком правосуддя у Житомирі. Не можу сказати, що виконувати пісні перед посадовцями важче, ніж перед малозабезпеченими людьми, і навпаки. То все люди – я їх не розмежовую. Узагалі публіка – це святе для артиста. І тому перш ніж виступити перед будь-ким, маєш відповідально підготуватися і зробити свою справу професійно. Так і тоді програма була однаковою – що для чиновників у міністерстві, що для житомирських безхатченків. Як і сценічний костюм, до речі.
А ще важливо відчувати публіку, її настрій. Бо точно ніколи не можна знати, яка програма «піде». Буває, підготуєш удома одну пісню, а перед виступом розумієш: треба інша. Навіть лінія сюжетна потрібна інша. Тому тут ще дуже важливим є досвід.
— Кажуть, для професіоналів не повинно існувати жодних обмежень. Так, під час різдвяного заходу для безхатченків ти виступала без верхнього одягу у приміщенні кінотеатру «Жовтень», яке взагалі не опалюється. Чи маєш ти все ж таки певні професійні табу, за яких можеш відмовитися від виступу?
— Мабуть, табу як таких немає. Але, не хвалячи себе, таки скажу, що виступала за різних обставин: і при мінус 15-ти, і при плюс 45-ти, і для безхатченків, і для депутатів, і навіть для людей, які абсолютно далекі від мистецтва. Тому що все, що робиться заради культури, працює проти війни.
Так, виступи у холодних приміщеннях шкодять здоров’ю. Але я не звикла перебирати ані публікою, ані залом. Питання в іншому, чи зможу я так само виступати за років десять, жертвуючи собою зараз. Чи зможу я так саме не відмовляти організаторам благодійних заходів? Тому все відносно. Можливо, завтра я таки введу деякі обмеження лише для того, що мати зможу виступати в майбутньому. Адже голос – це той інструмент, який треба берегти.
— Усе, що сприяє розвитку культури, – працює проти війни. Так 1932 року писав Фройд у листі до Енштейна. Останнім часом цю фразу часто можна почути від тебе, як от зараз. Ти на ній наголошуєш не задля красного слівця, а тому що знаєш, про що говориш. Як артист-волонтер ти бувала на Сході, де підтримувала наших воїнів. Скажи, чи важко після виступів в АТО, повертатися до публіки, яка не бачила війни?
— На Сході я була двічі. Перший раз виступала в Артемівську, Красному та Костянтинівці. Потім ще окремо їздили до бійців в Артемівський шпиталь. Перший раз було страшно, бо ти ще не знаєш, що там. Ми ще й трошки під обстріл тоді потрапили – якраз була невеличка перестрілка між нашими і бойовиками. Але дякувати Богові, ми їхали з такою швидкістю – я навіть думала, що ми злетимо! – що лишилися неушкодженими. А далі ти вже більш-менш орієнтуєшся у ситуації і не так лякаєшся від обстрілів, тебе вже не так шокують зруйновані будинки, мости…
Другий раз ми їздили до місцевих жителів у Слов’янськ і Краматорськ. Із концертом я відвідувала Краматорський дитячий будинок. Прикро, що тамтешні все ж таки залишаються невдячними. «Бандеравци прієхалі – дєтєй жрут», – чулося на вулицях отих напівзруйнованих міст. Звісно, зараз я вже намагаюся ставитися до цього з гумором. Загалом, вони справді абсолютно далекі від України і всього, що тут відбувається. Відверто кажучи, я дивуюся, чому вони ще 20 років тому не покликали туди російські війська і «рускій мір».
Граючи там, я думала про тих людей, які тут. Думала про те, що ми забули про жителів Донбасу, що замало зробили для них. Я не закликаю їхати на Схід і щось геніальне робити там. Просто важливо, щоб ми розуміли: є й наша провина у всьому тому, що там зараз відбувається. Нам треба докласти максимум зусиль, щоб в Україні настали нарешті мир, спокій і порозуміння.
— Ситуацію на Сході ти визначаєш як війну чи таки АТО?
— Там – війна. Причому війна без сенсу. Я категорично не сприймаю це як АТО. Припускаю, що це війна не лише України та Росії. Скоріше за все, є й третя сторона, про яку ми не знаємо. Зважаючи на те, що офіційно війну продовжують називати АТО, значить, щось від нас приховують, щось таки недоговорюють…
Я от думаю, навіщо було руйнувати, перетворюючи все на сміттєзвалище? Чи не краще було би ті самі ресурси вкласти у розбудову Донбасу? Там і так села вимирали, а зараз… Таке враження, що все працює проти людей.
Передусім шкода всіх, хто загинув на цій війні. Так само в Росії матері ховають своїх синів, так і не розуміючи, де і за що вони загинули. Але велика проблема в тому, що вони мовчать. Наші хоча б не мовчать…
— Повертаючись таки до музики і творчості, як на сьогодні люди сприймають українську пісню та автентику загалом?
— Зараз усе насправді відроджується. І його ж ніяк неможливо викорінити – це наш такий генетичний код, наше ДНК. Тобто почувши українську пісню, ми мимоволі починаємо підспівувати. Діти вже всі знають напам’ять гімн України. Зараз мейнстрімом також стала вишиванка. Хай вона навіть буде китайська, але людина її вдягає, – і то вже є добре. Незважаючи на те, що зараз все це стає почасти попсовим, усі починають згадувати, які пісні співали їхні бабусі та дідусі, відроджуючи свої сімейні традиції. До мене навіть підходять люди і просять, щоб я виконала пісні, які співали колись їхні предки.
— Торік ти спробувала себе ще й у якості акторки. Наразі граєш у молодіжному театрі-лабораторії «Бурсаки», яких у своїх виставах відроджує ті самі давні українські традиції. Розкажи, наскільки корисним для тебе є оцей, театральний, досвід.
— Я в захваті від театру і роботи режисера Петра Авраменка. Таких людей у Житомирі, котрі були б настільки переповнені ідеями, можна перелічити буквально на пальцях однієї руки. У «Бурсаках» я почала грати з вересня-жовтня минулого року. Мене запросили туди передусім як бандуристку. Можна сказати, що пройшла я до цього театр-лабораторії за міні-кастингом. Була ще одна бандуристка. Але обрали мене. Ми почали працювати на виставою за мотивами повісті Гоголя «Ніч прости Івана Купала». Цей спектакль переносить глядачів із язичницького трасну у вимір християнської молитви. У ньому великий пласт фольклору. Взагалі театр – це відкриття нової сторінки в моєму житті. Це також експеримент для мене і як для музиканта, оскільки ті звуки, які я видобувала на бандурі, у класичній музиці насправді не використовуються. Завдяки грі на бандурі у виставі я передаю різні відтінки емоцій і відчуттів – страх, біль, відчай і навіть радість.
— Разом із театром «Бурсаки» торік ти побувала у Венеції…
— Насправді – не лише у Венеції. Це був культурний обмін між Україною і країнами Європи. Ми гастролювали також у Празі, німецькому Штутгарті, Франції та Австрії. До того ж, я співала у молодіжному центрі при Раді Європи. Наші вистави ми показували і для української діаспори у цих містах, і для місцевих жителів. Німецькі мистецтвознавці були вражені спектаклями, говорили, що досі такого не бачили.
У Венеції наша вистава відбулася у греко-католицькій церкві. Ми переживали, як сприймуть у християнському храмі язичницькі символи та міфологію. Але глядачі не те, щоби просто зрозуміли нас, вони плакали від радості, що ми передали їм цю атмосферу.
А взагалі європейці були вражені звучанням бандури. Їй же в принципі немає аналогів у світі.
— Після цих виступів, чи не отримувала ти пропозицій зробити кар’єру за кордоном?
— Пропозиції були. Але я все ж таки хочу зробити щось для української культури. За кордон же можна поїхати для того, щоб навчитися, як правильно популяризувати культури, рекламувати її.
Взагалі, проблема України в тому, що у нас не розвивається національна культура. Тобто вона є, вона досить багата, але по суті ніхто на неї не зважає: є – і добре, а немає – то й не треба.
— Мрію про підкорення Ла Скали не полишаєш (Ла Ска́ла – оперний театр у Мілані (Італія), один із провідних оперних театрів світу, – ред.)?
— Ла Скалу буду підкорювати як найкраща співачка світу (сміється, – прим. авт.)! А взагалі, думаю, Ла Скала – це не кінцева зупинка моєї творчості. Я також хочу експериментувати – подавати українську пісню ще в інших інтерпретаціях, максимально зберігши при цьому нашу автентичність.
(у кав’ярні бекграундом звучить американський різдвяний джаз)
— А як щодо спроби додати українській пісні трішки джазового звучання?
— Відкрию секрет – до такого експерименту я вже вдавалася. Щоправда, це було у Києві та Львові. Думаю, згодом цей проект почують і житомиряни.
— Зробімо невеличку ретроспективу. Яким був отой момент «ікс», коли ти відчула, що бандура – це твій інструмент?
— Таке усвідомлення прийшло до мене десь у 2008-2009 роках. Тоді я зрозуміла, що недарма навчаюсь грі на бандурі. Зараз я вже помічаю певні результати. Але є ще до чого прагнути, тому сказали, у що це може вилитися за декілька років, поки не можу.
— У ЗМІ твоїм творчим натхненником називають київського бандуриста Романа Гриньків, відомого діячам західного шоу-бізнесу співпрацею із гітаристом Ел Ді Меолою.
— На той час усе ж таки Гриньків був далеко – десь там, в Інтернеті. Тобто я могла подивитися його виступи на Ютубі (наразі Нікоронова і Гриньків добре знайомі особисто, – авт.). А ось саме на концерті тріо «Росава» я наживо почула бандуру. Саме вони мене вразили і надихнули. Вони виконували цикл українських пісень у різних стилях. Я тоді ще подумала: «Вау, як по-різному звучить українська пісня!»
— Скільки годин на тиждень займаєшся вокалом і грою на бандурі зокрема?
— Навіть не на тиждень, а на день! У середньому – близько трьох годин на день. Раніше займалася більше. Зараз дещо бракує часу, оскільки долучаюся до багатьох проектів.
— Чи є в твоїй родині музиканти?
— Ні, я не з родини музикантів. На жаль, я не застала свого тата – він був військовим. Хоча він умів грати на баяні та гітарі. Мама у мене – торговий працівник. Лише дідусь колись був завклубом і дуже гарно співав, прямо як Анатолій Солов’яненко. Певно, через покоління це передалося мені. А мама хоч і не співає сама, але усі найкращі пісні саме вона порадила мені виконувати.
— Торік, улітку, ти спробувала себе ще й у ролі радіо-діджея під псевдонімом Ніка Норова. Як ви з редакторам онайлна-радіо «Укроп» знайшли один одного?
— Насправді то вони мене знайшли. Їхня редакція знаходиться у місті Южне Одеської області. Директор цієї радіостанції одного дня написав мені у Facebook, спитавши, чи не хочу я себе спробувати в якості радіоведучої. Я погодилася. Я провела один ефір – він був у захваті. Тож я періодично виходжу в ефір. Маю вже свою аудиторію слухачів, які питають у соцмережі, коли наступного разу ефір.
Я навіть собі облаштувала невеличку домашню студію. З телефону роблю стріми з вуличними музикантами.
— Ще одна твоя іпостась – благодійник. Окрім безпосередньої участі, доволі часто виступали ще й співорганізатором благодійних концертів, різних заходів. Що для Вас у цьому процесі є найважчим?
— На сьогодні я є членом благодійної громадської організації «Все робимо самі». Ми зробили єдиний в Україні бал благодійників, на який приїжджав навіть Патріарх Філарет. Я навіть отримали дві медалі «За жертовність і любов до України». Бал благодійників ми організовуємо на широкий загал, бо розуміємо, що Україна не виживе без благодійництва. Зі свого боку я роблю те, що вмію найкраще, – влаштовую концерту частину.
— Набуває популярності та тенденція, за якої публічні люди, а особливо – артисти, починають займатися політикою. Перед минулорічними виборами, чи надходили тобі пропозиції стати депутатом тієї чи іншої політичної сили у місцевих радах Житомирщини?
— Цього року у мене був аншлаг – мене запрошували відразу три партії поповнити їхні ряди. Пізніше телефонували ще з декількох. Поки у мене на це немає часу. Не можу сказати, що я була би геніальним політиком. Але разом із тим, думаю, якби мені дали можливість, я би зробила багато для культури міста. Тому що без культури не може розвиватися суспільство і держава. Зокрема війна на Сході є підтвердженням цього. Можливо – наголошу на цьому слові, – в майбутньому з мене й вийшов би непоганий політик. Крім творчості, я намагаюсь розвиватися в усіх сферах: трошечки орієнтуюсь в економіці та юридичні сфері, які пов’язані з політикою. Тому коли зрозумію, що можу щось дійсно зробити, думаю, не відмовлюсь від пропозиції балотуватися.
— Тобто мистецтва поза політикою таки не існує?
— Мистецтво не може бути поза політикою. Усі протилежні думки – це насправді брехня. Тому що будь-яке мистецтво, а особливо зараз, обов’язково підпорядковується політикам і залежить від ЗМІ. Давно вже треба викинути з голови ту ілюзію, що воно може бути поза політикою. Інакше воно або занепадає, або не визнається сучасниками. Як було, наприклад, із Моцартом. Інший приклад – Вагнер, який був улюбленим композитором Гітлера.
— Найближчі концерти і виступи – де часом можна послухати твої спів і гру на бандурі?
— Найближчий концерт відбудеться у київській філармонії 16 січня. Але думаю, що до того я ще обов’язково виступатиму зі щедрівками у Житомирі. А взагалі на тиждень у мене буває по вісім-десять концертів.
— Кажуть, ми – те, у що ми віримо. А у що сьогодні вірить Світлана Ніконорова?
— Я завжди вірю тільки в добро і хороших людей. Тому люблю подорожувати автостопом. (усміхається, – авт.)
Ім’я: Світлана Володимирівна Ніконорова
Дата і місце народження: 18 вересня 1992 року, місто Житомир
Освіта: студентка Київського національного університет культури і мистецтв, студії при Національній заслуженій Капелі бандуристів України ім. Г. Майбороди
Музичні вподобання: українська музика, Кузьма «Скрябін», Дахабраха, Dakh Daughters, ТаРута, Океан Ельзи, Тіна Кароль, Onuka, The Hardkiss
Остання прочитана книга: Сергій Жадан «Ворошиловград», есе Олени Рог.
Джерела натхнення: люди, творчість і подорожі
Фото: Юліана Паранько
