Днями роман житомирської письменниці Марії Хімич «Байстрючка» вийшов друком у харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Сама авторка вже близько року проживає в Канаді. В ексклюзивному інтерв’ю для «Вголос.zt» вона розповіла про декрет як найбільш плідний період творчості, про небо, яке її надихає, а також про те, чому не хоче повертатися до України.
— Маріє, розкажи, будь ласка, про історію написання «Байстрючки». Як довго тривав цей творчий процес?
— Усе почалося з декрету. Це був час моєї найпліднішої творчої праці. Саме тоді я написала повість «Байстрючка», яку подала на конкурс на здобуття Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара. І я перемогла у номінації «Велика проза». На початку 2015 року мені в соціальній мережі написала представниця видавництва «Клуб сімейного дозвілля», яка зацікавилася назвою твору. Так як це була повість, мені запропонували її продовжити до розмірів роману. Звісно, я погодилася! Дописала роман за два місяці. Якщо чесно, повість писала на одному диханні, а ось далі довелося попітніти. Хай читач оцінює, чи вдало вийшло. Через деякий час мені повідомили, що роман схвалено до друку. Я дуже вдячна всім працівникам видавництва, завдяки яким цей роман з’явився на світ! Цікаві моменти… Мабуть, їх не було. Хотілося лише, щоб мене залишили нарешті в спокої і я могла добре попрацювати!
На початку 2015 року мені в соцмережі написала представниця видавництва, яка зацікавилася назвою твору…
— У квітні минатиме рік відтоді, як ти емігрувала до Канади. Власне, «Байстрючку» ти дописувала вже там. Чи важко було в іншому мовно-ментальному середовищі продовжувати творити українською? Небо Канади якось надихало?
— Коли я тільки-тільки емігрувала до Канади, моє мовне середовище залишилося тим самим. Бо з ким я спілкувалася? Лише з чоловіком, донькою та ще за допомогою скайпу – з родичами і друзями. Це вже нині я працюю і розмовляю зі співробітниками своєю ламаною англійською мовою. Небо над містом Ред Діром, де живу, інше, ніж у Житомирі, і воно по-своєму прекрасне і дивовижне. Але, звісно, воно не може зрівнятися з тим небом, яке височіє над селом, де виросла моя мама і де вона нині живе – то високі та святі небеса. Ось вони найсильніше надихають!
— Який основний меседж ти закладала у цей роман? Чому твоя книга має навчити читачів?
— Я краще процитую слова головної героїні Ксеньки: «Бо в цій картині – моя віра в те, що байстрюки мають право на життя і щасливу долю. Вони мають право знати правду і чесно говорити про неї. Вони – це не сором для родини. Байстрюки – це лише діти, які довірливо дивляться на цей світ і чекають від нього маленького дива…»
Ця книжка – спроба навчити батьків поважати своїх дітей, їхнє право знати сімейні «страшні» таємниці. Діти мають знати про помилки своїх батьків, хоча б для того, щоб їх не повторити! А також це намагання, а скоріше – прохання, щоб люди не засуджували інших, не насміхалися. Адже ніколи не знаєш, на які граблі наступиш сам.
— Три слова-асоціації, якими би ти описала свій роман…
— Сором, прощення і звільнення. Роман «Байстрючка» зачіпає дуже особисте, тему-табу. Про таке не прийнято говорити вголос, тим більше, в закомплексованому пострадянському суспільстві. Це в Канаді жінка може хоч від кількох різних батьків народити по дитині – ніхто на неї не покаже пальцем і не засміє. Тільки б спробували! Там і до судового позову не далеко.
Тим паче, така мати не додумалася б брехати своїм дітям про їхніх батьків. А навіщо? Це – життя, ніколи не знаєш, яким боком воно до тебе повернеться. Головне, завжди залишатися доброю адекватною людиною. Важливо приймати те, що маєш, і вміти прощати, насамперед – собі.
Важливо вміти прощати, насамперед – собі.
— Наскільки прискіпливо «фільтрують» у «Клубі» авторський текст?
— Редактори фільтрують лише помилки. Жодних зауважень щодо структури твору і самого тексту не було. Так що у фінальну версію увійшло все! І це, я вважаю, чудово! (усміхається, – ред.)
— Спитаю також про те, що може зацікавити багатьох молодих авторів (та й досвідчених, певно, теж): на яких умовах ти співпрацюєш із «Клубом»? Як дорого на сьогодні видаватися взагалі і під їхнім брендом зокрема?
— Умови прості: якщо експерти видавництва вважають, що рукопис цікавий, тоді підписується авторський договір, письменнику виплачується гонорар, а книжка виходить у світ. Хороші умови, – завжди б так! А взагалі видаватися за власний кошт – задоволення недешеве. Я знаю кількох письменників, які поряд із творчим процесом економлять гроші, щоб було за що свої дітища видати. Чимало письменників шукають виходи на видавництва, нині їх в Україні чимало, і врешті-решт знаходять можливості опублікувати свої твори. У кожного поета і прозаїка – свої методи видання книжок.
— Як авторка ти маєш у своєму арсеналі кілька відзнак. Зокрема у 2013 році ти стала лауреаткою Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» та Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара у номінації «Велика проза». Яка з узагалі отриманих відзнак має для тебе особливе значення?
— Кожна з відзнак має для мене особливе значення! Бо завдяки їм я упевнилася в тому, що мої «записки» цікаві не лише мені. А якщо є впевненість у своїх силах, за спиною виростають отакенні крила! Так що літературні конкурси мають бути! Навіть якщо вони не дарують великі грошові призи і можливості надрукуватися, все одно, конкурси спонукають творити, пнутися з усіх сил, щоб бути ще кращим! Я рекомендую усім початківцям, а також досвідченим письменникам – не нехтуйте конкурсами, навіть якщо вони вам не подарують супернагороду. Це чудова нагода показати себе і всістися нарешті за написання нового твору. А там – хто знає…
— У Житомирі тебе знають не лише як письменницю, а й як журналістку. У деяких авторів, котрі теж працювали у ЗМІ, буває так, що свого роду інфоприводом для написання книги стає якийсь професійний епізод: порушена в матеріалі злободенна тема чи прочитана колись відомча хроніка. У «Байстрючці» ти балансуєш на межі складного соціального підґрунтя, що зрозуміло з самої назви книги. Чи можна у твоєму випадку говорити про те, що професійне «вилилося» у творче?
— «Байстрючка» написана під впливом моєї сім’ї. Це дуже особистий твір, який мені болить, як відкрита рана.
А ось щодо тем, які підказала журналістика… У мене є чимало творів, у яких фігурує саме кореспондент. Наприклад, в оповіданні «Півні-Ч» із моєї однойменної книжки центральний герой – це журналістка, яка потрапляє у містичне село, де існують живі мерці. У минулому році побачила світ збірка короткої детективної прози «Це ж елементарно, сер», до якої ввійшла одна моя новела «Яйця». Там змальовано село, де незаконно видобувають бурштин. Це село я бачила на власні очі, коли їздила туди з журналістським завданням. Мене так вразила тамтешня баба Надя та інші жительки, а також котлован, де серед білого дня видобували бурштин «старатєлі», що це вилилося не лише в журналістську статтю, а й згодом – у художній твір.
За це ціную журналістику – вона дозволяє зустрічатися з дуже різними людьми, бачити і розуміти більше. Це дарує багато тем і для роздумів, і для творчості.
— Узагалі, сумуєш за журналістикою?
— Я сумую за своїми друзями-журналістами. Житомирські кореспонденти – талановиті, креативні, а також – добрі чуйні люди, що для журналіста важливо (на фото праворуч – житомирські колеги-журналісти проводжають Марію Хімич у день її еміграції до Канади, 3 квітня 2015 року, – прим.)! Не вистачає роботи в редакції, того творчого духу місцевих акул пера. А журналістикою я продовжую займатися, пишу про Канаду. Прочитати мої матеріали можна в авторській колонці сайту «Репортер Житомира», їх періодично друкує обласна газета «Житомирщина» та всеукраїнська – «Голос України».
— Ностальгія за Україною. Наскільки сильна вона в тебе? Чи збираєшся повертатися на Батьківщину?
— Я сумую за мамою, моїми родичами, друзями і колегами. Не вистачає моїх вівчарки та кота. Хочеться побачити рідну землю. Проте повертатися жити в Україну я не хочу. Ось відвідувати її щороку – так, аби тільки була фінансова можливість!
До Канади мене забрав мій чоловік, який емігрував до цієї країни два роки тому по робочій візі. Як він сам каже: «Одного дня я сів, замислився і зрозумів, що в Україні мені нічого не світить». Юнацькі мрії розбилася, залишилися лише безгрошів’я і безпросвітність. Факт – щоб в Україні добре жити, потрібно красти або вміти «крутитися». Звичайній людині, тим більше, з гуманітарною освітою, світять лише злидні. Та ми не могли вижити на нашу заплату!
У Канаді почуваєшся людиною, а не рабом, як в Україні.
Канада натомість дає людині, яка працює, можливість заробити на будинок, автомобіль і подорожі. Канада дає медичну страховку на лікування і медичні препарати, навіть на стоматологію. В провінції Альберті медична страховка дається навіть іммігранту, який щойно прибув! Звикаєш до того, що на вулиці, в магазині, громадському транспорті тобі посміхаються просто так, намагаються допомогти, якщо треба. У цій країні ти почуваєшся ЛЮДИНОЮ. Не рабом, як в Україні. Тому я не повернуся жити на Батьківщину, незважаючи на те, що я її люблю.
— Кажуть, ми – це те, у що ми віримо. У що на сьогодні вірить Марія Хімич?
— Я вірю в Бога. А ще я вірю в людей. Я дуже довіряю людям, які мене оточують, чомусь завжди здається, що вони – лише добрі і розумні. Я вірю в свою Батьківщину, вона все-таки зуміє побудувати розвинуте й багате суспільство. І я вірю в молодь. Тільки хлопці та дівчата здатні щось кардинально змінити в цьому світі й по-іншому поглянути на звичні речі.
Ім’я: Марія Хімич.
Дата і місце народження: 18 серпня 1985 року, місто Бердичів.
Освіта: вища.
Літературні відзнаки: лауреат премії імені Василя Юхимовича в номінації «Проза» (2012), «Краща книга року» Житомирського обласного конкурсу в номінації «Кращий літературний дебют» (2012), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип», друга премія в номінації «Поезія», третя премія в номінації «Проза» (2013), лауреат Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара у номінації «Велика проза» (2013), лауреат «Корнейчуковської премії» (2013).
Остання прочитана книга: «Великий Гетсбі» Скотта Фіцджеральда.
Музичні вподобання: «Hurts», Майкл Джексон.
Джерела натхнення: цікаві люди, життєві ситуації, сни, музика, біг.
Автор: Олександр Трохимчук
Фото: зі сторінки Марії Хімич у Facebook
