Бібліотекар Олена Люблянська разом із батьками та маленькою донькою у червні 2014 року була змушена залишити Луганськ. Переломний момент у долі цих людей стався за двадцять днів після того, як у їхньому рідному місті розпочалися воєнні дії. Загалом, жінці та її сім’ї вдалося призвичаїтися до життя в іншому місті. Зараз Олена працює у науково-методичному відділі Житомирської обласної бібліотеки імені Олега Ольжича – колектив одразу прийняв її за «свою». В ексклюзивному інтерв’ю для «Вголос.zt» Олена Люблянська розповіла про батьків, які повернулися до Луганська, про своє ставлення до війни на Сході України та бюрократичну тяганину у Житомирі.
— Олено, розкажіть, будь ласка, як Вам доводилося залишати Луганськ?
— У Луганську 2 червня було захоплено військову частину прикордонників. Це були воєнні дії буквально у житловому районі – у великому спальному масиві. В той же день, близько третьої години дня, стався вибух біля обласної адміністрації. Були жертви. Пам’ятаю, як прийшла о 15:00 додому (на робочих місцях ми вже працювали за скороченим графіком) і з балкона побачила, як повз наш будинок на червоне світло летіли машини, далі – «швидкі»… А за хвилин п’ять до цього ми всі чули той вибух. Тоді стало ясно: відбувається щось страшне. Я зібрала речі – і ми разом із дитиною переїхали до батьків у більш віддалений від центру район. Бо проживаючи у центрі Луганська, ми водночас перебували і в епіцентрі бойових дій. Із 2 червня ми жили у батьків. Але ситуація в місті нагніталася. Тому вирішили, що треба таки їхати… Я взяла відпустку – і ми виїхали: я з донькою і мої батьки-пенсіонери. З Луганська ми виїхали 20 червня, і вже 21-го були тут. Чоловік залишився вдома доглядати за батьківським будинком. Згодом, 1 серпня, він уже приїхав до нас.
Узагалі, я корінна луганчанка – майже 40 років прожила там. Але відтоді, як ми переїхали, була в Луганську лише один раз. У жовтні 2014 року поїхала туди, щоб забрати документи, оформити звільнення з Луганської обласної бібліотеки для юнацтва, де працювала понад 20 років.
Авторка фото: Олена Люблянська
— У Луганську ще залишилися Ваші родичі?
— Мої батьки повернулися. У жовтні 2014 року. Вони вирішили, що хочуть повернутися додому. Нам усім важко дається це розставання: сумують-плачуть… бачимося тільки по скайпу. Щоразу запитують, коли ми приїдемо, при цьому розуміючи, що нам робити там нічого.
— Батьки не змогли звикнути до Житомира?
— По-перше, ми більше року жили в родичів у Глибочиці. Будинок у них великий, тому спільний побув ані нас, ані їх особливо не обтяжував. Але все ж таки старим людям важче вживатися в іншій родині.
— А як вони, повернувшись, сприймають ситуацію у місті?
— (гірко всміхається і після секундної паузи продовжує) Коли почали поширюватися чутки про російські паспорти, моя мама (вона, до речі, родом з Росії) відразу сказала: «А нащо вони нам? Ми в Україні живемо!» Тобто мої батьки усвідомлюють себе українцями.
— Зрозуміло, що покидаючи Луганськ, нічого приємного ви не відчували. Та все ж, якими були ці відчуття тоді – у червні 2014-го?
— На той момент ми вдавали, що їдемо у відпустку. Говорили, що беремо парфуми, грані сукні – їдемо у відпустку і не хочемо думати про війну. Хоча вже тоді було важко розуміти, що навколо тебе – війна. Але навіть тоді, коли в Луганську вже були бойові дії, ми не могли уявити, що буде такий жах.
— Наскільки важко було вам адаптовуватися до Житомира?
— Ви знаєте, найважче було навіть не інтегруватися тут, а просто мати справу з державними структурами. Лише це. Бо коли я вже звільнилась і привезла до Житомира документи, то ще два місяці мусила доводити у центрі зайнятості, що я не працевлаштована і дійсно безробітна (сміється пригадуючи, – авт.). При тому, що одна з луганських організацій, де я працювала за сумісництвом, на той момент уже навіть виїхала до Сєвєродонецька.
А взагалі, якщо говорити про звичайні людські стосунки, за все час, що проживаємо тут, я жодного разу не боялася зізнаватися, що я – з Луганська. І ніколи, принаймні, в обличчя не чула стосовно себе жодного негативу.
— Сепаратисткою, вибачте, не називали?
— Лише жартома і лише після того, як вже були знайомі і добре знали погляди один одного (сміється, – авт.).
Хоча люди є різні. Винаймаючи квартиру, ми зверталися до агентів. Дехто з них, дізнавшись про нашу луганську «прописку», чесно казали про те, що деякі житомиряни не хочуть пускати луганчан… Особисто я це упередження розумію. У людей міг бути негативний досвід.
— Кожна місцевість має свої особливості – як мовні, так і ментальні. Що було найбільш незвичним для вас на Житомирщині?
— Цікаво було дізнаватися про нові звичаї. Наприклад, на Різдво у нас, в Луганську, діти ходять колядувати 6 січня, пригощаючи кутею. Тут же, на Житомирщині, мені пояснювали, що 6-го ходять лише до родичів, носять вечерю, а колядують уже 7 січня.
Та навіть на побутовому рівні є цікаві відмінності. В Луганську за проїзд у маршрутці платили при виході, в Житомирі – щойно зайшовши до транспорту. Колись у нас теж намагалися ввести оплату при вході, але деякі водії цього не сприйняли, бо якщо гроші передали – значить, треба зупинитися.
У нас немає такого слова «вазони». На Луганщині такі рослини в горщиках називають просто кімнатними квітами. Теніска для луганчан – то футболка-полло. А тут – це сорочка з коротким рукавом. Коли ми вже в Житомирі прийшли у День народження мого тата на базар, щоб купити цю річ для нього, довелося довго пояснювати продавцям, що саме ми хочемо.
Навіть оце «неїн-неїна» – такого я більше ніде не чула (сміємося, – авт.)!
— Зрозуміло, що покинути свій дім – важко для будь-кого. Тим паче, за таких умов. У Вас, до того ж, – 11-річна донька. Яким був оцей вимушений переїзд для неї?
— Перший час Маша дуже сумувала за своїм домом, за друзями, за школою. Але адаптуватися дітям, мабуть, вдається швидше, ніж дорослим. Донька зараз навчається у 23-ї гімназії. У Луганську теж ходила до школи з мовним «нахилом», де англійську вивчали з першого класу.
Теми ж повернення до Луганська ми зараз у сім’ї не порушуємо. Бо наразі ми з чоловіком і самі не знаємо, чи варто будувати якісь плани стосовно цього.
— У відомчих структурах Вам спершу було важко відстояти свої права. А якою наразі є підтримка влади для людей, яких ми мусимо сьогодні називати переселенцями? Наскільки відчутною є зокрема матеріальна допомога?
— Це 884 грн – на дитину, і 442 грн – на дорослу, працюючу, людину. Така допомога відчутна, особливо – коли доводиться винаймати помешкання.
Але перш ніж ці гроші отримати, треба стати на облік. І якщо працездатна людина протягом двох місяців не знаходить собі роботу, то ця допомога «урізається» вдвічі. А ще за два місяці, якщо не працевлаштовуєшся, її припиняють виплачувати взагалі. Щойно ж починаєш працювати – виплати відновлюються.
— А як швидко Вам вдалося працевлаштуватися?
— Своє резюме я занесла директору Житомирської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олега Ольжича. Відповіді чекала близько півроку. Це обумовлювалося змінами в штатному розписі.
Узагалі, до мене дуже признано поставилися колеги і зараз у нас хороші стосунки. Нещодавно ми втілювали один із проектів спільно з ГО «Паритет». Мені запропонували стати його координатором. Я сказала тоді: «Якщо треба, то напишіть, що я одна з тих внутрішньо переміщених осіб, із якими треба працювати за цим проектом, що я – теж переселенка». На це одна колега мені заперечила, мовляв, ти не переселенка – ти вже наша!
— Олено, ситуація на Сході України для Вас як корінної луганчанки, – це війна чи АТО?
— Це війна. Однозначно.
Пам’ятаю, як їдучи потягом з Луганська, на одній із вузлових станцій бачила українську військову техніку. Я не розрізняю, так чи БТР, але це точно була стара техніка. Потім, за більш ніж півроку – восени 2015-го, я побачила біля військової частини, як їхати на Глибочицю, новеньку вантажівку. І тоді я загадала, що бачила саме таку і в Луганську у травні 2014 року. На ній не було жодних розпізнавальних знаків, але було видно, що та техніка – щойно з заводу.
І тому казати, що там якісь «мирні ополченці» взяли вила і пішли воювати проти української «хунти», може тільки людина із заплющеними очима або просто нерозумна.
— А яким є ставлення луганчан до України взагалі та української армії зокрема? Чи правда, що жителів інших регіонів держави там вважають бандерівцями, які їдять дітей?
— Ставлення різне. Але те, що люди в Луганську таки залишаються громадянами України, – я вважаю, громадянський подвиг. У мене є одна подруга, котра під час бойових дій із Луганська не виїжджала, а тому бачила все, що відбувалося на власні очі. Вона ховалася від снарядів. А щойно виходила з підвалу, її оточували представники російського телебачення… Вона, тим не менш, сприймає все об’єктивно. Але там – досі потужний інформаційний пресинг. Людям усе ще розповідають, кого треба ненавидіти. Мовляв, десь там під Щастям українці техніку стягують! Але ми ж це робимо на своїй території (робить логічну паузу, – авт.).
І саме через оцей інформаційний пресинг я не можу повести туди дитину. Бо я хочу, щоб моя донька виросла вільною людиною із власною думкою. Не хочу, щоб їй насаджувати тієї ненависті.
— А де легше жити – в економічному сенсі – у Луганську чи в Житомирі?
— В Луганську ми трошки краще жили. Навіть не тому, що зарплати там були більші. Справа в тому, що мій чоловік – будівельник, у якого за життя вже сформувалася певна клієнтська база. Тому йому було порівняно легко знайти роботу і заробити.
— Олено, кажуть, ми – це те, у що ми віримо. У що на сьогодні вірить Олена Люблянська?
— Перш за все, у власні сили.
Ім’я: Олена Василівна Люблянська.
Дата і місце народження: 18 листопада 1974 року, місто Луганськ.
Освіта: вища; Харківська державна академія культури (спеціальність «Бібліотекар/бібліограф»).
Остання прочитана книга: «Щогол» Донни Тартт.
Музичні вподобання: Земфіра, Бумбокс, Джамала.
Джерела натхнення: «моя дитина – те, заради чого я живу. Це особливо гостро відчуваєш у моменти розчарувань і відчаю».
Автор: Олександр Трохимчук
Фото: Анна Максимова
