Ветеранів і свідків Другої світової війни щороку залишається все менше. Нещодавно журналісти «Вголос.zt» познайомилися з 84-річною Ніною Іванівною Столяр (дівоче прізвище Котвіцька, – авт.), яка в свої 10 років була зв’язковою у партизан. А бандерівці влаштували штаб у її хаті. Жінка поділилася своїми спогадами.
– Жили ми в селі Рудинці, що поблизу селища Ємільчине. Там мешкала моя сестра із чоловіком Каземіром Станкевичем. Він працював директором школи, а я біля них весь час знаходилася. Так і застала нас війна. Щойно німці зайшли у Рудинку – жителі села подалися у партизани, а ті, що залишилися – їм допомагали. Серед поліцейських також було багато тих, хто знався з партизанами. Мені було тоді 10 років. Мій зять також став підпільником і паралельно вчителював вже у Ємільчине.
– Ніно Іванівно, коли ви вперше зіштовхнулися з партизанським рухом?
– У наш дім вночі почали приходити партизани. Вони завжди поводилися обережно, щоб не нашкодити мирному населенню. Як тільки ставало відомо, що в село їдуть німці – вони одразу починали вивозити в ліс дітей. Я хоч і мала була, але в мене вже була робота – садити тютюн для «курева» партизанам. Я навчилася за ним доглядати і знала все – як правильно складати лист, грядки постійно підсапувати. Коли листя прив’яло трохи – нанизувала на нитку і розвішувала у дворі. Коли тютюн висихав, я складала з нього «папуші» по 15 листків. І вже потім вони скручувалися, різалися і відправлялися підпільникам.
– Яким чином партизани підтримували зв’язок із жителями села?
– Я була в них «зв’язною». Чоловік сестри перейшов працювати у Ємільчине і сам не мав права нічого носити партизанам. Тож, на мене під сукню, під верхній одяг підв’язували різні листівки, папери. Так і несла. А скрізь же поліція видивлялася. Але ж я – дитина, то мене не зупиняли. Не здогадувалися, що можу бути задіяна в цій справі. Зять визирне на вулицю, якщо нікого немає, то я пішла.
– А страшно ж було, правда?
– Та, звичайно, страшно. Нести доводилося від Ємільчино до Рудинки в нашу хату. Добре, що дорога лежала не через ліс, а проходила повз людські хати. Потім до нас у дім приходили партизани і цю «ношу» забирали в ліс. Найголовнішим керівником партизанів був Лінкевич. А пізніше став командиром – Федір Омельченко. Молодий той Фєдя був. Знаю, що з фронту він повернувся. Коли вони приходили до нас, сиділи у кухні – на підлозі, щоб з вікон не було видно. Всі разом не приходили. Треба було скликати усіх по одному. На нашій кухні усе вирішувалося. Навіть, пам’ятаю, як вони гуртом сиділи і пісню співали: «В чистом поле под ракитой, где клубиться по ночам туман…». Це потім вона стала відомою, а тоді я її почула вперше.
– Яким був партизанський побут?
– У ліс до них я не ходила, тому що скрізь стояла охорона. Але бачила їхній одяг. Дуже погано були одягнені! В яких лаптях зношених ходили! Серед партизанів були і жінки, і сім’ї. Ще один партизанський загін стояв біля села Вірівки Ємільчинського району, де жили мої батьки. В них на квартирі жило троє партизан – повар, розвідник і солдат. Розвідник сам із Смоленська – льотчик. Його літак збили німці. Дуже красивий хлопець. Йому тоді було років за 20. Звати Денис, а прізвища вже не пам’ятаю. Багато цікавого розказував. Я аж закохалася в нього. А одного разу він привіз нові німецькі офіцерські штани з шерсті. Це був його трофей, який він зняв з німця, якого вбив. Одягатися ж їм було ні у що. То не захотів, навіть, випрати їх від крові на підкладці. Казав, що це пам’ять про цю історію. Вдягав ці «трофейні» штани тільки у неділю. Цей день шанували – нічого не робили. Тільки милися і відпочивали. Люди кажуть, що партизани грабували. Та ні. Людське не чіпали. Люди самі їм щось приносили.
– Війна війною, а почуття ж не приховаєш… Були історії кохання?
– Знали ми одного командира партизанського загону на ім’я Йосиф Туровський. Він сам із села Королівки Ємільчинського району. Мав дружину і двох дітей. Був дуже відважний. Німці готові були заплатити, аби лише його «прибрати». Командир Туровський хоч був дуже відчайдушний, але зробив одну помилку. Сам він дуже гарний чоловік був – з чорним, курчавим волоссям. А як у клубі танцював, то усі на нього задивлялися. Туровський влюбився в одну дівчину Аню. От, вони зробили вечоринку, ніби весілля, ніхто ж не знав, що у нього жінка вже є. Це було зимою. Та так гуляли! В клубі таке виробляли! Таке весілля влаштували, хоч куди! Він отримав наказ, щоб загін залишив село, бо вже мали підходити наші війська. Але він не підчинився, бо був п’яний. Вже на ранок після весілля Туровський з цією Аньою ідуть додому. А на зустріч їде два наших партизани, які віддані радянській владі, а серед них один – засланий шпіон, котрому наказали вбити Туровського. Під’їжджають на конях і питають: «Ти командир? Чому не підчинився наказу?» та й одразу батогом по ньому хлясь. А всі одразу повиходили – і партизани, і ми – діти. А Туровський каже: «Тільки не бити! Винен – розстріляй!». А той довго не думав – автоматом прострочив по ньому і все. Свої хотіли його по-людськи похоронити, але було наказано просто закопати. То вже після того, як взимку село звільнили від німців, весною приїхала його перша дружина з братом. Привезли труну, дістали тіло і повезли хоронити в рідне село. Ми все бачили. І як його дружина кричала на Аню, що це через неї чоловік пішов на той світ.
– Зараз багато історій розповідають про бандерівців. Ви їх бачили?
– Партизани вже пішли на захід, а бандери при німцях прийшли весною 42-го року. Якраз наступила посівна. Цих бандерів ми раніше ніколи не бачили, але чули, що про них говорили, наче вони грабують і людей ріжуть. Одягнені були вони дуже добре, приїжджали на бричках з ресорами. Добре озброєні. Але всюди носили за собою ікони. Тоді я жила у батьків у Вірівці. Наша хата була трохи далі він інших хат і дороги. Для бандерівців це було вигідно. Як вони приїхали у наше село, то ми нічого й не зрозуміли. Село було вже звільнене від німецьких загарбників, а партизани пішли ще раніше. І тут раптом наїхали люди з кулеметами. Зайшли у наш дім і зробили з нього штаб. Одразу закопали чотири кулемети по кутках. Ніхто навіть не привітався. Батько мій уже старий був та ще й без руки. Ми всі троє – мама, батько і я сіли в кутку і сидимо. А вони почали хазяйнувати. Зверталися лише до матері по господарству, питали, що і де лежить. Звечора щось друкували. Та й взагалі та друкарська машинка в них не замовкала. Глянули на нашу ікону, зрозуміли, що вона католицька і поставили свою. А пізніше запитали: «Ви чули щось про бандерівців? А чули, що вони поляків ріжуть?”. Батько відповів, що в політику не встряває. А я тоді так злякалася, весь час за батька ховалася. Пробули вони тоді у нас добу.
Чотири роки тому Ніна Іванівна з рідними вирішила з’їздити у селище Ємільчине. Виявилося, що із свідків тих часів вже нікого в живих немає, і школи, де вчителював зять, також немає. Після війни чоловік сестри забрав свою сім’ю і Ніну до Житомира. Жили вони на Богунії. Потім у Високій Печі. Вийшла заміж і знову переїхала з сім’єю до Житомира. Народила двох синів, має двох онуків, яким переказує історії часів війни.
Нагадаємо, 2 серпня начальник Головного управління національної поліції Печененко розповів, що через війну на Сході країни зброя потрапляє на мирну територію, поліція робить все можливе, аби вилучити зброю із незаконного обігу. У липні житомирські бабусі на свою пенсію купили воду для воїнів АТО.
